„Проходяща“ поезія

Ольга Здебська, Луцьк. Коли мені було 8 років це був другий клас, я писала вірші. Одностовпчикові, про що були більшість з них навіть не згадаю, бо всі мої зошити пішли в тираж, або на розпалку печі в село. Зрештою рано чи пізно все кудись зникне, тому образи на батьків я не тримаю. Вони були собою!

Одного разу ми були в гостях у родичів, вони за мене старші років на 12, а отже на той час були дуже досвідченими в розумінні їхньому, ну і моєму в принципі теж. Чим волохатіші руки і лице, тим більше мало ми бути авторитету.

Батьки похвалилися, що дитина їхня не зовсім тупа і може видати щось несистемне. Я читала вірші, червоніла від надмірної уваги і раділа своєму публічному щастю. Дядько, той що на 12 років старший і відносно недавно став чоловіком маминої сестри, скептично окинув мене оком і сказав: «Всі ми колись в дитинстві писали вірші, проходяще».

Я дуже добре запам’ятала ці слова. Вірші дійсно згодом перестали зявлятися, мені було 20 – дядькові 32, мені 30 – йому 42. Але моїми віршами так нічого і не сталося, вони просто перейшли в поезію іншого плану, за що батьки досі називають чокнута, а дядько і їхня родина вже давно поставили хрест.

Кілька разів я була у них в гостях згодом, значно пізніше після вечора дитячої поезії… І я відчула на дотик старість… Так, старість не приходить з віком, вона приходить тоді, коли починають смердіти мрії, які горою лежать десь по кутках душі і так і не провітрюються вітрами втілення. Спочатку нафталіном, потім цвіллю, а потім вони грибком розкидаються на тіло і тоді це стає помітним для ока.

І хто в результаті «проходящий»?

Schreibe einen Kommentar