Наші люди

Я пів року в Гамбурзі. Я втомилася. Втомилася дивуватися від простої геніальності. Від легкої ввічливості. Від стриманою гостинності. Від німецького стресу та європейських буднів.
Я пішла в гості. Саша пару місяців в Гамбурзі. „Рибний суп будеш?“ – запитує вона, продавжуючи розповідати про себе. Ми познайомилися на черговій українській зустрічі. За це Україні особлива подяка. „А як ти?“ запитує Саша. І раптом за три хвилини розповідаєш життя: те що на серці, те що вимагає бути висказаним. Я говорила , вона слухала. Може і не зрозуміла моєї відкритості під час поїдання рибного супу, але мені було необхідно сказати все. Сказати те, що я пів року в Гамбурзі. Що я втомилася. Втомилася дивуватися від простої геніальності. Від легкої ввічливості. Від стриманою гостинності. Від німецького стресу та європейських буднів. Що я рада прийти в гості.
Коли я поверталася додому, назустріч йшли дві німецькі пари німецьких. Точніше, дві сторічні пари (думаю, саме до такого віку тут живуть пенсіонери).
Підемо на тістечка і каву? запитує дама.
Так, звісно, підемо на тістечка і каву, – відповідає чоловік.
І тут мене осінило: найбільше y втомилася від красивих але не до смаку тістечок і від вічної ранково-обідньо-вечірньо-нічної кави.
Я хочу розмови!
Наситилася.
Не лише супом.
Дякую, Саша, за розмову.
11 квітня чергово зустріч українців. Будемо продовжувати знайомитися. А гостьовий цикл „наші люди“ може бути як нагадування: якщо тобі важко (слова з пісні Святослава Вакарчука концерт якого я пропустила) йди до своїх!

Schreibe einen Kommentar