Звідки беруться діти „Волинські вальдорфські записки“

З любові. З довіри. З усвідомлення готовності часу. Зрілості і розуміння – я зможу! Я повернулася з села, де в дитинстві проводила три місяці літніх канікул. Все літо я жила в бабусі, головна задача якої була наситити мене і заставити вимкнути світло, коли я хотіла читати. Мою жагу до знань навіть страх перед бабою Ніною (насправді лише бабою я її і називаю) не міг загасити. Пройшли роки. Десятки три. Баба плутає імена, погано чує, вже розчарувалася в ідеї життя – щоб я поправилася, але пам’ятає місію життя – вимкнути світло, коли лягаєш спати. Не читати.
Нинішній час в Україні в сфері виховання нагадує мені бабу Ніну і тих трьох мавпочок, яких можна знайти у кожному селі Тайланду – не чую, не бачу, не кажу. Діти є, а де виховання?
„Мама, Серефима вміє зображувати п’яну“, – каже дитина до мами в аеропорті. Всі сміються. „Мій тато найкращий – бо тверезий“ – переконує реклама в маршрутці Луцька. „А скільки вже тобі, дітки є?“ – запитує мешканка Сарнівки, моя вірна шанувальниця з часів радіо. „Є, багато, кажу я. По всьому світу. Я в Луцьку я вальдорфську школу роблю“. „А ти виріш в вальдорф у Луцьку?“ – питають мене в місті.
Тут я історію розповім – їхала в село з дружиною знайомого, а вона живе на ДПЗ, ви ж знаєте цей район і жарт про усіх щасливчиків, хто там живе. Розповіла мені знайома, викладач у медичному коледжі, мама двійнят, що так на ДПЗ тхне, що сморід той до рвотного рефлексу веде. Причини запаху знають усі, але зробити не можна нічого, кажуть усі. Навіть в фейсбуці група є про „дивний запах Луцьк“, я інколи пости читаю і одного не розумію – як можна миритися з цим? Ви що в середньовіччі? Тобто те, що при смороді треба забирати з балкону речі і зачиняти двері і вікна – відомо усім. Це ж як після Чорнобиля – „зачиніть вікна“, – казали нам керівники, „йдіть на парад – наказували“. Ми зачиняли хвіртки і йшли. Бо не знали. Це – наше алібі. Нас вели. Тоді. Але нині – сморід в одному районі міста нагадує стан в шкільній освіті – всі знають, що проблема є, але прикривають усе. А запах, як і радіацію, не приховаєш. Дітей відштовхують, підставляють. От скажи чесно, ти би повернулася/вся зараз в свою школу? Я – ні. А у вальдорфську школу я б пішла. І досі вчуся і тобі раджу.
Як можна ще вагатися: чи відкривати нові, альтернативні, здорові школи у суспільстві, що б’ється в алкоконсульсіях загального забуття і де всі, сміючись, перестують купи гавна, які наробили попередники і не розчищають сучасники? Про минуле я тут не говорю. Мова йде про сьогодення.
Пам’ять, як яблуневий сад в селі баби Ніни, де серед бур’янів вже яблук не видно. Які плоди принесуть заросші сади? Хто їх збиратиме? Де навчимося, що для того, щоб з’їсти смачне яблуко з саду, грунт і сад треба доглядати?
Я буду дві неділі в Луцьку. Це потужні дні, коли, 98 років тому в серпні Рудольф Штайнер дав цикл лекцій „Людинознавство як основа педагогіки“ майбутнім вальдорфським вчителям. А вже в вересні 1919-го року відкрилася перша вальдорфська школа у Штуттгарді. Вальдорфські школи нині – це найбільша альтернативна освіта в світі. Звідки беруться діти? Звідки взяти дітей на заняття?
З любові. З довіри. З усвідомлення готовності часу. Зрілості і розуміння – я зможу! Я повернулася, і хочу з тобою проганяти страхи від смердючої темряви забуття до ввімкнення внутрішнього світла заради зовнішнього пробудження природнього бажання безстрашного життя.
Готова до зустрічі!
29.07.2017, Сарнівка
Твоя Марушка

Фото автора: капуста з городу баби Ніни.
Гніздо лелеки в селі Сарнівка.
Софія і корова.
Баба Ніна.