Семінар з вальдорфської педагогіки в Луцьку, на західній Україні “Педагогіка сучасності”.

IMG_3394
Дитиною я мріяла стати дорослою. І, як всі радянські діти, ненавиділа дитячий садок. Вихователі ненавиділи мене. Можливо, причина в тому, що я була товстою і страшною, а може тому, що я весь час ревіла перед дверима. Я хотіла бути дорослою, щоб вміти їсти стоячи. Я хотіла вирости, щоб не спати в обід. Я ненавиділа садок, бо мені там не було добре.
Не плакати, не гратися, не кричати, – права людини не мають шансів в країні, де все починається з заборони. І коли ти чуєш це щодня, зрештою, ти починаєш вірити, що нічого можливого, тобто усе неможливо.
Я пригадую красиве обличчя своєї виховательки. Вона була для мене красунею з кучерями і рожевими губами. Коли вона читала нам перед сном казку, її голос звучав так холодно, наче серце снігової королеви. Під час читання ми просто засинали від шоку тому що ми, діти, були винні у тому, що принц не міг знайти принцесу в цьому засраному садку.
Я пригадую погляд своєї старої і страшної виховательки (їх завжи було двоє – молода красива і стара страшна), яка спопеляла нас, тих кого не забирали додому вчасно. Вже тоді я відчувала, що робота мого тата – далекобійника (для мене найкраща в світі) вихователькам не була цікавою. Найголовнішим завданням в них було випитувати сімейні таємниці у дітей і обсмоктувати іх під час своєї зміни.
Ми, діти, дорослим були як закон політикам – знають що він є, а що робити з цим не ясно.
В Гамбурзі, де я зараз живу, є багато садків – від музичних до улюбленої фарби вашої дитини. В рідному Луцьку (місті на заході України) до цього часу існують різні цифри садків, в яких альтернатива не важлива. Садок номер 1,2…
Коли я забираю своіх племінниць з дитячого садку, там пахне дитинством, вихователі мають такі ж зачіски, лище колір помади змінився з рожевого на червоний. Іграшки стоять для показу, свята готують для батьків.
Портрет Леніна, де проходили мої перші мужні виступи як маленької україночки, зник. Хоча, може бути, що як в інші радянські спогади, чекає в підвалі. Тінь радянського минулого присутня. Діти моїх друзів в Україні не хочуть йти в садок, батьки мусять працювати. Малі кричать і пручаються, але щоденні ритуали роблять своє – діти стають слухняними і покірними. Одинакові зачіски в хлопців, байдужі обличчя у виховательок.
Я виросла. І я засновую новий садок як в Ураїні так і в Німеччині. Тому що я люблю дитинство і гру.
Без Леніна на стіні. Не для „показухи“.
Мій тато, простий далекобійник, в 80-тих був ініціатором створення першої української групи в радянському садочку.
У Гамбурзі є багато альтернатив, навіть японський садок. Але жодного німецько- українського.
У Луцьку немає жодного вальдорфсько садочку.
Має бути.
З 22 по 25 березня в Луцьку пройшов третій навчальний семінар для вальдорфських вихователів та вчителів.
З березня ініціативна група в Гамбурзі обговорює концепцію садку, в якому має бути українська група.
Дійсність.